Мій гугль-рідер підписаний на багато різних журналів, живих і не дуже (в тому змісті, що одні - про життя, інші - про професійне). І коли я знаходжу новий жж, я читаю його в зворотному напрямку, від нових подій до давніх, чомусь так мені більше подобається, це ніби як складати пазл…
В новому в моїй підписці журналі Пока не определилась знайшла згадку про книжку Рубена Гальєго “Біле на чорному”, пішла за лінком і, почавши читати перші абзаци, зрозуміла, що я це вже пробувала читати, але якось “не пішло”, дуже вже було важко з перших рядків.

В той вечір мені “пішло”, я прочитала книжку, вона виявилася не дуже довгою. Але настільки концентрованою, що потім не могла заснути. Під час читання було місцями смішно, але переважно важко і гірко. Книжка - про неповносправних дітей-сиріт і, напевне, цим все сказано. Вона про життя, смерть, відчай, радість, любов, але в основному про виживання.

На наступний день в мені був такий відголос прочитаного, що нема слів, яким би його виразити. Мені було так гірко про наше суспільство, що було просто нудотно дивитися на людей і зустрічатися з ними поглядом… Я не уявляю собі навіть, яка міць і внутрішня сила має бути присутня в тих людях з великими серцями, хто працює в сиротинцях, в лікарнях, хто бореться з існуючою системою…
Особливим шокуючим відкриттям стало те, що роман автобіографічний…

Читати - важко, але, коли вже почав, не прочитати - ще важче.
Після того, як минає шок від книжки, у мене з”явилася величезна можливість оцінити заново те, що в мене є - здоров”я, комфортне житло, смачну (і регулярну!) їжу, любов і турботу близьких.

А ось кілька рядків з сайту автора:

«Я сижу на берегу,
Не могу поднять ногу.
Не ногу, а ногу.
Все равно не могу».

Этот нехитрый стишок прочитал мне однажды друг. Я поправил его речь, на что получил вполне резонное стихотворение о бессилии и бесполезности грамматики в нашей с ним ситуации. Друг ушел из жизни, ушел добровольно и правильно. Он ушел, а стишок остался мне на память. Я часто повторяю его, повторяю всякий раз, когда сталкиваюсь с очевидной невозможностью преодолеть очередное физическое препятствие.

Я сижу на берегу. Я уже не там, и еще не здесь. Уже не русский, но еще не испанец. Эмигрант.

Там осталось детство. Там осталась уверенность в незыблемости своего географического положения. Здесь - бесконечное плавание по бескрайнему океану, корабли, много кораблей.

Я сижу на берегу. Я не могу поднять ногу. Впрочем, руку я тоже поднимаю с трудом и очень невысоко. Ну и что? Ну и пусть. Природа не знает сослагательного наклонения. Что было, то было. Что есть, то и есть. Что написано, то написано.

/Рубен Давид Гонcалес Гальего/